*****
Ми – кочовинні; ми – та чи винні?.. ми, очевидно,
Сьогодні – чуй-но – переночуймо,
А там – як вийде!

Квартири наші конспіративні, як в спіритизмі,
Нерідні стіни гудуть, як храми,
Невірні драми,

Зі стін паланням – полотна, схимники;
Ану погляньмо – що в холодильнику?

Не нас заждався на кухні газ,
До телефонів кличуть не нас,

Ховає рідне чужий паноптикум,
І – наче опіком –

Чий поцілунок пітьму пече,
Котрий не вивітрився іще?..

Мила, кохана, та що з тобою?
Ми змандрували землею чужою,

Ну що за місто, глухе, як тетеря,
Де серце – херять?

Соромно чину ростить черевище,
Але навіщо,

Коли ми поряд, коли нам здорово,
Мучитись соромом?

Загроза – з кафедр фігню морозити!
Що в НАС загрозливе?

Це ми – загрожені, ви ж – відморожені,
Людці, які почуття загороджують!

Як ви спротивились, конспіративні!
Палити шпалери? Пороти картини?..
Сервіз – при виїзді – об стінку хряснути?..
«Не руш тарілки – бачиш, чиясь вона!»

*****
Мы – кочевые, мы – кочевые, мы, очевидно,
Сегодня чудом переночуем,
А там – увидим!

Квартиры наши конспиративны,
Как в спиритизме,
Чужие стены гудят как храмы,
Чужие драмы,

Со стен пожаром холсты и схимники…
А ну пошарим – что в холодильнике?

Не нас заждался на кухне газ,
И к телефонам зовут не нас,

Наиродное среди чужого,
И как ожоги,

Чьи поцелуи горят во тьме,
Еще не выветрившиеся вполне?..

Милая, милая, что с тобой?
Мы эмигрировали в край чужой,

Ну что за город, глухой как чушки,
Где прячут чувства?

Позорно пузо растить чинуше –
Но почему же,

Когда мы рядом, когда нам здорово –
Что ж тут позорного?

Опасно с кафедр нести напраслину –
Что ж в НАС опасного?

Не мы опасны, а вы лабазны,
Людьё, которым любовь опасна!

Опротивели, конспиративные!..
Поджечь обои? Вспороть картины?
Об стены треснуть сервиз, съезжая?..
«Не трожь тарелку – она чужая».
1964

***
Скільки зір!
Мов мікробів у повітрі…

***
Сколько звезд!
Как микробов в воздухе…
1963

Настрій: calm

1.Андрєй Вазнєсєнскій. Принаймні твори 60-х (про решту не знаю, не замислююсь). Нібито насторожено ставлюся до класики просунутого соціалізму. Добре, що не кинула з перших сторінок (якась фігня про дві ненароджені поеми - мало не знудило). Поеми порвали. Перекладатиму (?).
2. Харуки Мураками. Трилогия Крысы. Не те щоб близький за світоглядом, просто дуже кльовий текст. Здивувала європейськість колориту. Заімпонували роздуми про кризу середнього віку (пересічно у розвинутих країнах - якраз 25 років). Після Маятника Фуко - найінформативніший для мене текст, напоролася навіть на паралель - людина-машина, механізація цінностей тощо. (1: Лоренца і фліпер, 2: Жінка і Автомат для гри в пінбол).

****

… і мучитись запахом його зради,
І гордо кусати пальці з образи,
Її звати анна, можливо, надя –
Найбільше болить проминати завчасно,
Ховати на цвинтарі те, що почате лиш,
Сльозами давитися, як блювотинням,
Писати сповіщення в п’янім делірії,
Іти слідами подруги лірика,
Любити до кольок,
Страждати до спазмів блювоти.
… і знати: його почуття – як викидень,
Недолюблений зародок, скалка плоті,
Та ти й сама не вміла чекати,
Когось уписуючи в свої цейтноти.
…і вірити: він вже ось-ось подзвонить,
Заявить про себе звичними сценами,
Та дні минають, і тиша у телефоні, -
Не стане галина жоною єсеніна…


... и чувствовать запах его измены,
и гордо кусать от обиды пальцы,
ее зовут анна, возможно, елена -
больнее всего уходить преждевременно,
хоронить на кладбище, то что началось,
слезами захлебываться словно блевотиной,
в пьяном угаре писать сообщения -
повторять судьбу подруги есенина,
любить до коликов,
страдать до рвоты.
... и знать, что чувства его словно выкидыш,
недолюбленный зародыш, осколок плоти,
да ты и сама не умела ждать,
постоянно думая про кого-то.
... и верить, что скоро он позвонит,
ведь голос его стал наваждением,
но дни проходят, телефон молчит,
не станет галина галиной есениной...

Мій син заснув, розкинувши руки на безмежному – як на його дитячий вік – двоспальному ліжку, вкритому зеленою капою з геометричним візерунком. Ту капу мені подарувала на день народження мама, а вона відкупила її у заїжджих поляків. Капа проста, дешева і недовговічна, але для мене чомусь мила, може, тому, що вже порядно вичовгана, а я маю якусь незрозумілу, певно, вроджену пристрасть до старих, бувалих у бувальцях речей. Чомусь я сьогодні мала передчуття, що щось напишу, коли ми верталися додому, – таку погоду я вважаю творчою: холодно, помірно сухо, небо заволокло свинцевими хмарами, але я знаю, що сьогодні з них ніщо не поллється. І на заході хмари зачервонило вечірнє сонце розмалювавши ландшафт майже плакатними тонами. Вечірні тіні стали різкішими, як спогади, а спогади дістали строгі готичні контури, як вечірні тіні від шпичастих ялин і шпилястих бань готичної римо-католицької церковці на польському кладовищі, порослому шипшиною.

Я згадую всі розмаїті капи, ліжники і покривала, застелювані на наших ліжках від часів мого наймолодшого дитинства, відтоді, коли ледве чи вміла ходити. Шафранового кольору капа на маминому ліжку, колись салатова, набула від сонця, що послідовно день у день випалювало її зелену траву, вишиту блискучими нитками, і жовті золотисті квіти. Потім трава вкрилася пляжними коциками різнобарвних латок (це було в часи перебудови), і капа зрештою вийшла з ужитку. Парадова вишнева капа з рожевими ружами, пов’язаними в гірлянди жовтими стрічками, спочатку ревно оберігалася бабусею від зазіхань дітлахів (нас), але бабця вмерла й відтак капа перейшла з покоєвого ліжка, до стелі закладеного великими старосвітськими подушками (у ранньому дитинстві їх були цілі піраміди, вишитих, яскравих), на мамине ліжко, а вже мої племінники доїхали їй кінця за пару років, коли я вчилася у Львові, і вже в часи аспірантури я приїхала в той останній раз, коли застала її, латану-перелатану, на сінешньому дивані, куди збігалася бавитися ціла зграя наших і сусідських дітей. Особливим мистецтвом моєї бабці було шиття покривал і хідників з квадратових і прямокутних клаптиків товстого сукна чи плащової саржі; хідники вже всі стерлися, крім одного дуже старого, який я врятувала з трактора зі сміттям і забрала до своєї хати, а те покривало, яке лежало спочатку на тапчані, де я ще малою спала в обід, а потім а сінешньому дивані. Час не міг його стерти, бо надто на совість воно було вшите бабусиними руками, що вигадливо припасовували шматочок до шматочка, дбайливо фастригували, а потім зшивали й застрочували на машинці; виріб був стійкий, як твердиня, і врешті сестра винесла з сіней диван, а покривалом на стриху прикрила оті самі старосвітські подушки, що вже без вишитих наволочок, а в простих білих лежать разом із перинами в ящику і згодом, певно, будуть перешиті на менші, вже не для паради, а для повсякденного вжитку, бо наш час, на відміну від старого, належить повсякденній утилітарності. Не знаю, на якого біса я оце все згадую. Але нитка моїх роздумів привела до того, що минає час, і нас, людей, за способом його впливу на нашу зовнішність і внутрішність дуже близько можна порівняти з окремими простими ужитковими речами, що побували в бувальцях.

Більшає з роками зморшок на лицях моїх добрих подруг, тих, що ще з днів мого дитинства і моєї брикливої молодості, телячого віку, що викликає теплу ностальжі. Одна з них помітно постаріла останніми роками. Я пам’ятаю її юне округле обличчя зі смішним носом і ямочками та злегка припухлими повіками. Зморшки під очима вона ховає під тональним кремом, але їх уже нічим не підлатати. Я наївно, певно, думаю, що від того старіння її рятувала релігійність і часом напівмістичний філософізм у міркуваннях, і від такої особливості вдачі вона навіть у найгірших злигоднях не втрачала сердечного спокою, завсідньої великодушності та тонкого добре темперованого англійського гумору. Нам дедалі важче спілкуватися: сучасна релігія меркатилізованих клопотів ніби здрібнила її, насіяла навколо очей сітку щоденних турбот, якою вона, напевно, почувається оплетеною, а місце благородних духовних поривань заступила постанова вийти за іноземця, якій вона фанатично вірна, як і давнішим переконанням. Іншій моїй подрузі, навпаки, ніц не бракує: не убуло ні краплі її разючої модельної зовнішності, не прибуло ні півкілограма стрункій фігурі, і їй, вічно юній дівчині з копицею золотого волосся, ніхто, ручуся, не дасть її років. Так само від університетських захоплень вона нічого не затратила: однаково вільно з нею можна годинами спілкуватися про книги, фільми, музику та живопис. Узагалі мої вечори в її домі – ніби заповідник анахронічного студентського життя-буття, але мене не покидає важке відчуття, що колись настане сесія, випускний і буремна осточортіла дорослість, у яку моя золотокоса андерсенівська русалонька досі не може, а скоріше не хоче виплисти. Тому ми часом не розуміємося… Натомість сліди студентської безалаберності в стилі життя моєї третьої подруги, з ряду останньої, - це швидше потуга вернути утрачений романтизм із почуття тої таки ностальжі, тому вони видаються просто необдуманими екстравагантними вибриками, не властивими її прагматичній стабільній натурі. Вона викликає ті сліди й спогади вміло, як медіум або літератор духів із благословенних давніших часів, – щоб опинитися у готичному чи вагантському флері яскравого емоціо на противагу набридлому раціо або ж щоб з них зі смаком поіронізувати, утвердивши котрий раз міцність практичного розуму чи морального кодексу. Доросле життя зробило з неї помірно в’янучу, переконано незаміжню і тому розкуту та блискуче насмішкувату інтелектуалку з періодичним потягом пофорсити належністю до міфічного золотого покоління, вилізши з повсякденної неуспішності – хронічного літературомана. Та що це я? І взагалі чи я до чогось усім цим веду?

При змалюванні цього невеликого ряду мене не полишала думка про речі – звичайнісінькі побутові речі, скажімо, поназбирувані з розмаїтих сервізів чашки чи тарілки, які опинились разом на студентській антресолі і з яких одна ніколи не може повторити іншу. Роки лишають сліди: на тій надщербився край, ту місяць за місяцем невблаганно точить тріщина, поки не розколе навпіл, та пожовкла і поруділа від наливаних у неї чорних, зелених, жовтих, червоних, усіляких чаїв, кав та інших напоїв, на тій від окропу чи ще від чогось ущент потріскалася старосвітська емаль із гуцульським візерунком…

По балконній поперечині повільно повзе брудно-білий нічний метелик, якого моя бабця колись називала «тьма». Перебирає ніжками, підлазячи сантиметр за сантиметром ближче до мого вікна. Стемніло, свинцеве небо стало тьмяно індиговим з чорними прорізами вечірніх тіней. Жовті промінні смуги від ламп на дорозі пролягають, мов дитячі класики в давній грі, коли дороги ще тільки малося перейти то одною ногою, то двома, до останньої клітинки. Балконною поперечиною, стиха ворушачи вусиками, наближається нічна тьма, і вечір обвіває мене вогким прохолодним вітром.

потяг привіз мене до столиці в зв’язку з терміновим забуттям

дихаю гірким перепаленим повітрям осені

слід літака над головою випаровується смужкою кокаїну

забуття дай мені забуття

у голові виступають як висипка

недороблені справи і підзабуті згадки

я рву на собі одяг як старозавітній старець

я рву на собі одяг і мене присипає вуличним попелом

і дно душі зникає під попелом як Помпеї

і зникають системними файлами журавлі

відлітаючи з плеєра у вирій

я – птах

на моєму тілі ще відбиті вічка сіті

бігаю вигадуючи собі заняття

граю в пейнтбол із голограмами кленів

у напівпорожніх кварталах

хтось жорстоко покалічив моє небо

у голові волію непотріб

прив’ялі афіші та дитячі вірші

шукаю протиотрути на повільне вмирання

скачую з Інтернету її невдалі рецепти

тішачись шансом відкласти ще на тиждень

своє повернення в рамки своя

я рву на собі джинси і зв’язую клапті

я рву на собі шкіру і затуляю душу

я рву своє життя на нерівні половини

щоб потім тулити їх одну до одної

і терпляче лікувати рани

хто тут хотів бути мучеником?

задля кого

писалися криваві рядки неземних історій

з макабричними танцями зла

всесвітніми катаклізмами

переломами великих душ?..

заважка сила

плечі твої тонкі здавила

як недоречні крила

отруєні димом

легким серпанком наркотику

котилися схилом гори

беззахисні душі

і не було їм числа

піддуреним

закривши долонями

єдине свідчення реальності

як рану що кровить

утікали зі зданих плацдармів

новонароджені янголи

облагороджені смертю

і не було їм числа

ошуканим

навіть у найбільшій пустелі бувають оази

навіть у душі янгола бродять спокуси

завіса святині

ополудні

роздерлася надвоє

черевом Іуди

  Фото зроблено за два дні до пологів:)

сорок уколів у живіт як засіб спасіння

після ранку з жінкою

рот доверху набитий отруйними бацилами

вишкіряється в недоречній репліці

її всюдисущий практицизм

як тотальне зараження крові

вона довго вчитиметься розуміти

чому її діти плачуть

чому її чоловік що п`ять хвилин вибігає курити

чому дні як близнюки і всі нещасливі

так ніби з неї вирізали душу

кривим мов турецький ятаган скальпелем

і відправили в рабство кухні дітвори й церкви

не проси сорока уколів

проси поцілунку

її рот відкриється запахом учорашньої зубної пасти

тому що вона не встигає поїсти й почистити зуби

її давно ніхто не питав що їй купити

життя повзе вперед як порожній трамвай

загрозливо кренячись на поворотах

всетерпляча і запальна водночас

вибуховий коктейль замовчаного й викричаного знічев`я

вона хитає дітей на жилавих ногах

і з заплющеними очима стирає залишки молока

з жилавих грудей

погодувавши найменшого серед глупої ночі

її життя трохи барахлить

як старий трамвай з чеської гуманітарки

початку дев`яностих

тоді вона традиційно мовчить

загорнувшись у кокон безсилля

і тулиться самотньо чолом до морозяного вікна

і коли вона так засинає стоячи

жовті вогні й сині тіні

нічної автозаправки

застигають новорічною листівкою

в її безмірно добрих скажених очах

розплющених на всяк випадок

Ой вербо, вербо, скарбе мій хороший,

О радосте дитинна,

Моя гірка і пряна квітко,

Навік невинна.

Густі озера дивної країни,

Від спраги потемнілі,

І на губах тужавість доброї води

І смак ванілі.

Ой вербо, вербо, кроно кучерява!

Без короваю

Тебе у сукню білу сповинуть

І поховають.

Складуть до ями всю тебе від світу,

Усю до струнки.

І нерозтиснуту долоню,

І подарунки.

Ой вербо, вербо, скарбе мій найкращий,

Складуть у гріб байдужі

Ті подарунки, що тобі я дарувала, -

Прив`ялі ружі.

І не в романах дамських сушені пелюстки

Між сторінками, -

На білім шовку сипані-задавнені,

Багряні плями.

Ой вербо, вербо, скарбе мій солодкий,

Як тяжко падають на груди,

Неначе груддя чорної землі,

Лукаві пересуди!

Тож, наковтавшись чорної печалі

Липкого диму,

За чорним шлейфом жалібним затрунним

Чужою йтиму.

Ой вербо, вербо…

2002; 2008

 
Під’їжджаємо до вокзалу. Ранок, у вікно сипле мокрий лапатий сніг. У вагоні вогко, постіль прилипла до голого плеча. Перемовини пасажирів, із динаміка попсняк: „Прости мне мою печаль, позволь мне немного слез…”

Випадаю з потяга, закидаю на плечі сумку і пензлюю на Контракти. Треба до колежанки на Лук’янівку цим разом заїхати, аби таки добити писок на тій тарзанці.

Початок зими.

Тоді я захолола якось моментально, як гіпсовий зліпок на мертвому обличчі. Кількість номерів почала різко рости. До того були двоє, що стояли поза численням, та семеро випадково затусованих. Тепер стало цілковито байдуже. Чоловіки з порядковими номерами на рукавах. Нічогенька така вервечка.

Жовтень. Початок жовтня. Або принаймні середина.

Бо все не відразу. Вдуплятися можна тупо і майже панічно, як я, а можна якось уже там по-своєму, як ти, - зі словами на зразок: я знав, я відчував… або й без них, тільки з тим відчуттям, яке по недовідомих каналах передалось мені і відобразилось у ніжній запухлості обличчя, гідній щирого реготу друзяк-клюмбарів. А я саме вдуплялась так – тупо і панічно, з враженням, що ноги провалюються чи то підкошуються при недодуманій думці, вдуплялась приблизно так, як шестикласниця, тобто чи не вперше таким зварйованим методом… Головне – просікти метод, решта додасться.

Даремно я розповіла про П’ятницю. Не варто було про П’ятницю, господи.

Розповіддю про такого собі Діму П’ятницю я вербувала собі матеріал для роману. Як правило, вони всі, ті, у кого я помітила схожість із цим геройчиком, згодом ставали моїми знайомими, потім я в них втюхувалась, потім бувало по-різному, переважно ми розходились… Ти сидиш у тихенькій напівістериці в якомусь забиченому прокуреному нафіг барі – не мала совісті, привела дитину в цей гадюшник! – ти закрив обличчя руками й нечутно напіврегочеш, напівсхлипуєш.

то якась магія…

я знав…

я розповім тобі ще таке: у нього є друг, який ходить по стелі…

так…

і він обожнює робити фокуси…

так…

і він деколи бачить те, чого нема, і боїться того, що станеться…

так…

то якась магія…

у тебе істерика?..

так, у мене істерика…

П’ятниця мав сто шістдесят чотири сантиметри зросту, п’ятдесят два кілограми живої ваги, темне волосся до плечей, пристрасть до банданок, радикально сині очі з пухнастими віями і вдачу не до витримання. Не мав витримки, щастя в бога, дому, дівчини, фізичної форми. Мав посвідку з Кульпаркова, сережки у вухах, носі й пупку, купу віртуальних або просто вигаданих друзів, купу металічних прикрас, гітару, музичну освіту… Не мав спокою в душі, впевненості в собі, батька (рідного), здатності подобатися всім. Міг помалюватися на зелено, хоч би крутили пальцями біля скроні. І ще любив їздити на роликах. І байки. І машинерію типу комп’ютерів. Він учився в політесі на другому курсі й початкував як хакер. Досить добре вдавалося. Ще він палив нездалі цигарки, від чого мав хриплий мікшований голосочок, був напівросійськомовним, грав у одній групі, писав досить лажові віршики й записував диски як композитор… Переважно важеленний рок із забійними басовими рифами – хто б сподівався.

П’ятниця хижо панкував і класти хотів на чужу думку про себе. Легко підписувався на флешмоби і був душею якого-будь дикого вибрику. Його називали Трікмейкер. Енфант терібль. Йому ніхто не дивувався: він мав посвідку з Кульпара. А посвідку, бо відлежав там після того, як у шістнадцять років намагався порахуватися з життям, перерізавши собі вени, чи то через нещасливу любов, чи то навіть радше через те, що його не сприймали в сім’ї як людину, а вся увага йшла старшому братові, якого Дімка до чортів собачих ненавидів. Спроба самогубства не вдалася, бо вчасно відкачали й відбили охоту до повторень. Хоча думки приходили…

Так ось, цей П’ятниця протягом усього роману, періодично виникаючи і беручи слово в окремих розділах, всю дорогу з незатикающімся писком розмірковує про власне призначення в світі. Бо у нього такий погляд, що раз відкачали, то це було комусь потрібно. І ще він розумний, хоч і вдало шифрується під дурника. Купа його найостанніших запитаннячок… Над ними людство вік собі ламає голову. І купа його переживань, жужмом викинутих на папір інтенсивним, захльостуючим мазком.

У психології є таке поняття – мультиплет. Означає приблизно щось як „друга, запасна душа”. Чорт візьми, термін-то який. Ну так, по-моєму, можна припустити цю другу приховану душу, бо як закрити очі на мого власного мультиплетика, який часом так активно дається чути? І тим мультиплетом є не хто інший, як оцей поганець, вічна дитина, нахаба, рюмса, брехло, тріпло, особочка з нахилом до шизофренії, алкоголю, наркотиків та інших поганих звичок, до розповідання казочок і до розіграшів, до мандрів і депресій. Вічносімнайцять. Я розвинула бачення п’ятничних рис майже до ідеалу. Його осколки бачу з перших двох хвилин як у собі, так і в інших.

У тебе були принаймні сині очі. Якщо не зважати на субтильну статуру, майже чорне волосся, вузьке обличчя, ніс із горбинкою, припанковану одежу, схильність філософувати і справжніх сімнадцять років.

Вчитися плакати під бурим, як на Марсі, небом, зійшовши з потяга і розмовляючи по телефону, вірніше, вже кільканадцять хвилин слухаючи чиїсь ридання в слухавку, сказала б я тепер, досить мильно. Але тоді ні не було смішно, ні не виникала думка, що я крейзі. Видихаючи в Київ до свого тодішнього, що бачила прірву, я зовсім не лукавила. У мене була акція – нічний тариф по нуль копійок, і я передзвонювала тобі по дванадцятій, щоб пашталякати про речі, яких тут не передам, бо вони в принципі непередавані. Обривки фраз. Мене тоді косили страшні глюки.

Першого дня, коли ми познайомились, ти демонстративно заявляв, що кинув пити все, що горить, включно з пивом, і стоїчно навіть не позирнув на пляшку, що стояла під моїми ногами. Потім ми сиділи поруч, і ти розповідав про те, що життя прекрасне. „Навіщо людям алкоголь і наркотики, навіть цигарки, коли ця ненав’язлива краса і легкість буття вставляє набагато сильніше? Скажи! Та вони всі дурні…” І ще ти розповідав казочки, а потім – за кілька днів – розповів СВОЮ ІСТОРІЮ. Я не знаю, чи то була казка, чи міф… Я тільки знаю, що з людською волею так не можна робити ніколи. І що це типове явище. І що це жахливо. І що я хотіла вбити того, хто це зробив, але… „На х… Не потрібно… Хай живе…” Тепер я знаю, що це незла в принципі людина. А ти проститутка. Зі своїм вічномінливим личком. Такий гарний П’ятниця мені ще не траплявся доти.

„она его за муки полюбила, а он ее за сожаленье к ним…”

(тут мали бути смайли багато смайлів тисячі смайлів ацкій хохат)

знаєш, дивно, я якоїсь холери плачу…

я теж… (сторонні звуки на лінії)

чому минуле завжди таке болісне?..

дитинко, це питання риторичне…

я розповім тобі не мою історію їх зовсім не було двоє і вони не прийшли одного ранку і цілком не приносили з собою алкоголю і потім ми його відповідно не розпивали і потім ніхто не вирубувався а зранку наступного дня не прокидався в холодному поту не зрозумівши нічого і не йшов митися і не проживати ще один день і ще не один після всього що не трапилось…

(сторонні звуки на лінії)

я не забуду ніколи…

Я ненавиджу, коли при мені розпивають спиртні напої. Напевно, стара партійна звичка.

Погляд протеїчно пролазить в очі, потискаю руку, відвертаюсь. „Привіт…” Ну, ось і привіт. У твоїй появі вже немає смислу, які там ще кармічні пов’язаності. Пробі, я не дитина. Різкість днів уповільнилась. Спокій, робота. Ну хоча б відносний спокій. Порваність життя заходить рубцями, як підмерзлий заново лід.

Весна. Принаймні кінець весни.

А пам’ятаєш, гад, той холодний ранок, коли я вп’яте набирала тобі есемеску на вітрі, стоячи під твоїм будинком, або ж просто вважаючи, що стою під твоїм будинком? Жовкле згорнуте в трубочки мертве листя з інеєм, що перекочується під ногами. Сонце, анемічне і мляве. Вітер. Мені холодно і дере в горлі. Та вийди і забери свій довбаний диск із довбаною графікою і довбаною музикою, та вийди і забери, бо нащо він мені здався? Ти казав, що це подарунок, але забери його собі, бо викину, а жаль. Я боюсь подарунків, М…, тепер я боюсь подарунків. Та вийди нарешті, я знаю, що ти ще вдома, а ти вимикаєш телефон і не відповідаєш на есемески. Так ніби й не існував ніколи. А я жорстко стискаю губи. Я шукаю собі проблем на задницю, цілеспрямовано. Знаєш, де я сьогодні ночувала? Вчора, втративши надію таки знайти твій дім і пройтися по всіх під’їздах, щоб віддати тобі диск, я пів дванадцятої підчепила якогось п’яного чувака з недвозначними намірами щодо себе і поїхала з ним до дідька на роги, до новобудови якогось готелю. Він був із Черкащини і говорив суржищем, що я ледве розбирала. Симпатичний, втім.

Агон тривав від пів дванадцятої до п’ятої ранку, не перериваючись. Тепер дивуюся собі. Витримка була сталева. Навіть жодного разу не зчепилися фізично. Йому було цікаво власне таким способом, не застосовуючи сили, тільки переконанням. О п’ятій він остаточно обламався і відвернувся до стінки. Я в душі реготала як скажена. Вранці він відпустив мене, і в його очах була цікавість. І дещиця поваги. То був останній раз. Відтоді число номерів почало стрімко рости.

тоді під тим мокрим снігом перед від’їздом до Києва я зрозуміла що це все неправда і твоя історія і твоя проблема і чорна глибока вода твого погляду юна і чиста і твої страхи і що якась твоя жертва стала поміж нами тупим камінним стовпом бо те що ти кричав мені в обличчя мало не плачучи то була неправда а ти мастак розказувати страшні казочки і обличчя в тебе сіре як безплідна і мертва земля і ти знаєш що так ліпше і знову боїшся того що може статися мого божевілля можливо хоч я безоглядно готова до всього і готова на все та цього не досить певно цього не досить і твоя жертва чи твоя втеча кладе кінець ставить крапку жирну й важку і мені провалюється земля і сезони зо два треба прожити в пеклі щоб повернутись і відчути той самий кайф і навчитись найбільше за життя

Скільки їх набралось, не знаю. Збилася з ліку.

Особливо приємно було бачити запобігливо-запухлий погляд і знати, що задля тебе до міста прибувають особливо далекі потяги. Приємно було різко відмовляти на благання про зустріч, а також висміювати чиїсь сльози, бо ні до кого не було й краплі довіри. Приємно було знати, що особливо далекий потяг відвозить назад чиюсь гіркоту, повний по вінця кухоль синенької душеньки з синіми або довільного кольору очима. Знущатися і бавитися, як кішка мишею. Це був хороший драйв, тільки ось припильнувати, щоб кому справді не стало гірше всіх і він не помандрував туди само, куди зібрався П’ятниця в шістнадцять. Жаліти я навчилася десь тоді. Моє „мені жаль вас” – радше вираз зневаги.

Холера, був ще Вітик Вертинський. Про нього я рідко розказую. І нікого ним не вербую. Вітик цілеспрямовано приїхав із Пітера вступати на історію Львівського нижнього і ставати українцем, як його батько був. Він привіз у кишені джинсів фотографію, де був зазнимкований разом із батьком (рідним), який пропав безвісти, коли Вітикові й двох років не було. Можна писати розвідку про комплекс сирітства. Але факт фактом: чоловік із українським прізвищем чи то на „ко”, чи то на „енко”, Вітиків рідний батько, таки походив із Львівщини, холера, і той довго шукав його родичів. Не знайшов.

Недовірок. Фатально довіркуватий. Його приділ та приділ подібних йому – умирати від міфів. Ахіллесова п’ята – вірити казочкам, міфам, пророцтвам, синоптичним та політичним прогнозам, а також латентна схильність шукати собі проблем на задницю. Тому немислимий без П’ятниці. Коли П’ятниця атеїст і вольтер’янець, то Вітик просто не теолог. Спокійний та виважений. Довгий і жилавий, у чорному і простому. Волосся світле, зібране у хвостик. Сорочки зазвичай завеликі, бо доношувані з батька, а рукави підкочені до ліктів. Археолог. Все, що не хоч. Береться за будь-яке діло. Реаліст. Жорсткуватий у поведінці і демонстративно мовчазний. Не любить ласки або її боїться, до паніки. І ще боїться тиші, тоді як Дімка – темряви. Не застрахований від шизів – наприклад, відкопування, збирання і зберігання старовинних черепків та монет різних культур, одну з яких, китайську, носив на шиї на шнурку. Так і лишилися по його смерті кілька щоденників, кросівки, у яких на першому курсі йшов пішки до Києва вимагати „атвєта” за Гонгадзе, та внушибельна колекція отих самих черепків і монет…

Теж збірний образ, один із них. Із мультиплетів.

Мабуть, П’ятниця теж неможливий бодай без осколка Вертинського.

Останній рядок у романі я написала наразі десь у кінці вересня минулого року. Бо того тексту я реально що далі, то більше боюсь якимсь забобонним страхом. Є вірогідність, що я не закінчу писати свій міф про мультиплетів.

Десь у кінці листопада я у повному відчаї пішла до рудої. Вона побачила за мною хлопчика, який обіцяв золоті гори, але обманював. Це мене не здивувало.

Коли я загадувала бажання, переді мною виникли сині очі постаті, зверненої до мене. Ласкаво запобігливі й до дідька виразні, ніби підведені гримом. З пухнастими віями. Я була скромна в запитах і попросила нетипове – трохи глибокої синьої води, більше мені не треба було. Тобто щоб хтось хоча б трохи любив мене. Був справді до мене прив’язаний, безконтрольно і надійно.

Руда під сам кінець виклала котву зубцями догори. Я ледь не переламала їй пальці, прощаючись.

Світ на долоні – це не красива метафора. Хай він вам скаже. Але, боюсь, він нічого вже не скаже. Важко розгубити слова, а потім збирати їх, як намистини, що розкотилися десь по закапелках свідомості. І не віднаходити зв’язку поміж ними. Будинок під номером дев'яносто п’ять по вулиці, де ходить зачуханий тролейбус, поховав немало душ, що не мають контакту зі світом.

Він тоді сидів на ковдрі, постеленій просто на підлогу, в кімнатці якогось гуртожитку. Там узимку диявольськи холодно і цвітуть кутки. За розхитаним столом на табуретці сиділа його дівчина і курила папіроску середньої дешевості, струшуючи попіл у надбиту тарілку. У кімнаті, окрім уже названих меблів, не було нічого, самі голі стіни. Куток, що найбільше цвів узимку, був заклеєний зверху донизу рекламними буклетами. Стояли, правда, ще дві великі картонні коробки з його одягом і різними пожитками. І ще в кутку, оперті до стіни, кілька шматків фанери, картону та ДВП, а біля тої стіни, що навпроти вікна, - рама з полотном, що підсихало. Банка з пензлями та кілька заляпаних тюбиків фарб поруч. Полотно видивлялось на дівчину впритул, як відчайдушно розплющене око. Ніби намагаючись щось пояснити. Порвані контури будинків і халуп. Крона дерева, що насувається просто в погляд. І вода, вода, вода, що хлинула на цей пейзаж, велетенський гребінь хвилі.

Картина дивилася на дівчину своїм відчайдушним оком і мовчала. Він теж мовчав, із винуватим виглядом втупившись у носаки своїх кросівок. У нього були делікатні пальці та абияк відросле волосся до плечей, сплутані попелясті пасма. Її вочевидь щось дістало, бо нервово била вказівним пальцем по цигарці і стиснула зуби, аж рельєфно обмалювалися вилиці. У кишені джинсів у неї був квиток.

- Не мовчи, - попрохав він її, - ну скажи щось.

- Чого ти сьогодні не прийшов?

- Я не міг. Прихворів трохи.

- Я попрощатись. Мусила ж я сама прийти, коли ти на мене забив. Але це ненадовго. – Вона подивилася на нього примруженим поглядом.

- Як же це?

Дівчина пропустила сказану фразу повз вуха.

- Він остаточно відмовив?

- Може, на нього якось ще можна подіяти… - Він перебив себе. – Навряд.

- Ну, і що тепер? Що тепер, блін?

- Я не знаю, - глухо обізвався він, втягнувши голову в плечі.

- Я нічим не можу допомогти.

Вона ткнула недопалком у тарілку й жорстко покрутила ним, щоб загаснув. Відняла руку. Недопалок стояв сторч на білому фаянсі, як обеліск. Вона повернула до нього своє гостре обличчя.

- Максиме, - сказала, - я від’іжджаю. Не знаю поки що, на скільки часу. Залежить від обставин. Тому треба щось вирішувати. Ти знаєш, про що я.

- Але насправді ні, - заперечив він, - ну як же отак з ходу. Ти не готова.

- Все ти знаєш, - роздратовано кинула вона. – Я після закінчення універу тут не можу роботи знайти. У мене практично нема грошей. Я тобі пояснювала, мені ж ніхто не поможе. Вдома: пробивайся сама. У нас нема плечей. І потім. Ти мені заважаєш. Реально. Заважаєш.

Він змовчав, але стиснув руки. Вона збиралася з духом.

- Знаю, це я винен. Але ж я намагався забути.

- Тут не про це йдеться. Я розумію, ти геній. Я не дурепа, щоб не зауважила. Ти інший, ти не живеш поняттями ширпотребу, але тебе варто розкрутити, такий потенціалище. А я не можу. Без налу нічого не робиться, хоч розіпнись. Ще якби ти хотів себе добре подати. Я про піар. Але куди, ти ж неконтактний до…

- Я ж не від себе. Це вони… - Він знічено осікся. – Знову не те сказав. Пробач. Я ж дійсно не від себе.

Вона кивнула в бік полотна.

- Закінчив?

- Так.

- Фантастично. Так живо.

- Я бачив.

- Ну так, звісно

Вона помовчала.

- Пам'ятаєш, як ми познайомилися? – Він трохи пожвавішав. – На тому відборі. Ти стояла не в силі відвести очей. І не знала чому. А я бачив, як вони помирають. Це жахливо. Смерть жахлива в будь-якому вигляді. Чому ніхто не додивився до того, що я хотів сказати?

- Ага, я тоді подумала: от буйна уява.

- Я знав. Господи, я знав.

Вона різко встала.

- Максиме, ти хворий. Я тебе вже з літа знаю, але досі не можу просікти, що тобі є. Тільки скажу однозначно: тебе лікувати треба.

- Так, я знаю. Я навіть знаю, де межа між реальністю і моїми фантазіями. Тільки головне – не бійся. Я можу себе контролювати. Коли я стаю не я, то зачиняюсь тут і не з’являюсь на люди. Так уже довго тягнеться. Я мучуся, дуже, але я цього не віддам. Я не ляжу ні в яку лікарню. Я тобі говорив. Я цього не віддам за можливість спокійно жити. Треба комусь бути таким. У цьому сенс. Напевно, доля. Однозначно, я не хочу лікуватись, навіть якщо збожеволію остаточно.

- А я? Про мене ти подумав?

Вона почала плакати, але сльози виглядали як штучні на її обличчі з усе ще рельєфними вилицями. Вони рухалися по нерухомому, що не змінилось жодним м’язом.

- Послухай, ти так говориш, ніби хочеш, аби мені стало гірше. Я ж не прошу тебе ні про що, чого ти не можеш зробити. Коли у мене є хоч що-небудь, я не прошу у тебе грошей. Часу. Або щоб ти мене розкрутила. Або щоб опікала.

- Не просиш. А виходить так, ніби я щось повинна. Але я нічого не повинна. Я роблю так, як вважаю за потрібне. Ні, я не боюся твоєї хвороби. Не боюсь, якими були б наші діти, що скажуть люди, що скаже моя родина. Тут інше. Я сама, скільки я можу витримати? Чому я не можу тебе з цього витягти? Невже я не владна над твоєю душею?

Він зірвався з місця й почав рвучко ходити по кіинаті. Від перехвилювання його рухи стали аж винятково незграбні.

- Сядь, заспокойся. Хочеш цигарку?

ВІн витяг із пачки цигарку й припалив. Тремтячий вогник сірника на мить застиг у його долонях.

- То що сказав той ідіот?

- Він сказав, що не може її взяти, бо він замовив пейзаж, а не цю мазанину. Треба було намалювати якесь деревце, доріжку, річечку, травичку, небо з усміхненим сонечком, не знаю що. Але я його бачу таким. Як на долоні. Розумієш? Світ. Я інакше не можу.

- Він заплатив тоді завдаток?

- Яка різниця. Я не можу його бачити. Мені здається, я його вб’ю, коли побачу. Хай краще взагалі не приходить. Бо від того тільки гірше. Після того як він зранку забігав, я півдня не міг встати з постелі. Знов напад. Потім дописав полотно.

У кімнаті було сутіно. Око картини дрімотно закрилось. Вона дрімала сторожко, як звір, вичікуючи, коли надійде його час.

- Сьогодні який день? – спитав Максим.

- Двадцяте грудня.

Вона раптом вибухнула.

- Уже три місяці, а нічого не зроблено! Ні, я більше не буду так. Я так зроблю, як сама захочу, і чхати мені, що з тобою буде, твої почуття до уваги не беруться!

- Ти через це не переступиш?

- Ні. Не можу.

- Але ти все можеш, - вирвалось у нього.

- Не все. Годі, бувай, - вона взяла сумку і попрямувала до дверей.

- Посидь ще.

- Мені збиратись.

- Куди?

- До Києва, далі літаком.

- Куди? – повторив він із якоюсь хворобливою допитливістю.

- Яка тобі різниця.

- Ні! – він підбіг до дверей, випередивши її, і став у проході.

- Не переймайся, - м'яко сказала вона. - Я спробую зробити щось зі своїм життям і, може, потім...

Він уже знав, що буде потім.

- Хоч на п’ять хвилин, будь ласка. Ти знервована, давай поговоримо... – він не знав, у що вона там зопалу вляпалася зі своїм планом поїхати на заробітки, але навіть не це було суттєво. – Подумай ще.

- Я вже подумала. Геть від дверей, дай пройти.

- Прошу! – він затулив прохід усім своїм тілом, - я... я тебе не відпущу!

- Ти шизофренік. Відійди, - сказала вона жорстким скипілим голосом.

Він витримав німу паузу її напруженого погляду і повільно, наче осліплий, відступив кілька кроків убік.

Максим не знав, скільки точно лишилось. Але знав, що скоро. Скоро.

Він узяв свій наплечник. Виклав звідти все, навіть олівець та ескізник, витрусив навіть календарик за поточний 2004 рік. Грошей виявилося вісімнадцять гривень тридцять чотири копійки. Він переклав їх собі до кишені, де лежала якась решта - скільки, не рахував. Потім запхнув досередини свою стару куртку, щоб укриватися в дорозі, і вийшов, засунувши поміж одвірком і дверима кусень картону, щоб краще трималися. У дверях його дому не зачинявся замок.

Максим зайчиком проїхав п’ять з половиною діб на третіх полицях поїздів та випадкових машинах, впрохуючи провідників і митників. На шостий день він вийшов на незнайомій зупинці й попрямував привокзальною вуличкою до станційного міста. Тепер можна було перепочити: він усе одно не встиг. Тіло, загублене статистиками, уже взяла вода. Велетенський гребінь хвилі.

У центрі Максим помітив міліційний патруль. Він хотів до них озватись на їх запитання: «ваші документи», але не зміг: мова, якою пролунала його відповідь, уже не належала цьому світові.

Російські службовці передали його лікарям.

 
Двері балконні, забиті навіки.
Шибка, протерта очима до дір.
Там, угорі, не молочні ріки –
Сифілітична висипка зір.
Місяць крізь вікна ллє анемічне
Світло – і сам, мов серпик, пливе.
Денце пейзажне академічне
Якось по-нинішньому неживе.
Зверху – багрянець, знизу – кориця.
Ліс підміський роз’їла іржа.
З нутрощів фабрики ніч-упириця
Мало-помалу висмоктує жар.
Всипане безліччю срібних родзинок,
Вуличне тісто – в диму далини.
Досить на нині. На відпочинок.
Спробуй іще раз. Тільки – засни.

 

Добрий день чи привіт, як ми бачити раді,
І те де і те пе – від погоди до справ.
Ми зібрались – відділення в повному складі –
І набралися всі, дехто вже й перебрав.
Мішанина облич. Докторів, кандидатів.
Острівець Розумець. Міні-розквіт Комах.
Поголовно ми мудрі, мов двісті Сократів,
Двісті тисяч концепцій витає в умах.
І стає мені нудно після першої ж чарки
І вести їх і слухать – розмови пусті.
Я б волів захлинатися димом цигарки,
Захлинатися димом десь на самоті,
В самоті безкінечній, як глиб океану,
В самоті безперечній – навіть тут, за столом.
Ні, панове, звиняйте – я, певно, не стану
Ані вашим адептом, ні вашим козлом.

П’єр Абеляр «Історія моїх страждань»

коректура – В. Мартинюк, І. Новіцька

Видавництво «Літопис»

 Умберто Еко «Роль читача»

Переклад з англійської:

Мар’яна Гірняк

Науковий редактор – Марія Зубрицька

Редактор – Ірина Фаріон

Худредакція – Романа Романишин і Андрій Лесів

Коректор – Ірина Новіцька

Верстка – Андрій Василів

Видавництво «Літопис»



 

Гордон Драйден, Джаннетт Вос «Революція в навчанні»

Переклад з англійської:

Мирослава Олійник

Літературний редактор – Ірина Новіцька

Худредакція – Володимир Стадник

Коректор – Ірина Новіцька

Верстка – Андрій Василів

Видавництво «Літопис»

Мічіо Кайку «Гіперпростір»

Науковий редактор – Іван Вакарчук

Редактор – Мирослава Прихода

Худредакція – Романа Романишин і Андрій Лесів

Коректор – Ірина Новіцька

Верстка – Андрій Василів

Видавництво «Літопис»



 

Мічіо Кайку «Візії»

Науковий редактор – Іван Вакарчук

Редактор – Мирослава Прихода

Худредакція – Романа Романишин і Андрій Лесів

Коректор – Ірина Новіцька

Верстка – Андрій Василів

Видавництво «Літопис»

Мартін Гайдеґґер «Дорогою до мови»

(Літопис, 2007; коректура)

«Гідність без кордонів – виклики міграції»

Упорядники – Григорій Селещук, Анна Окіс

Переклади:

З англійської:

Матвій Матушак, Ірина Дробіт, Анна Окіс

З російської:

Ірина Новіцька

Літредагування та корректура:

Ірина Новіцька

Видано комісією «Справедливість і Мир»



 

Ернст Роберт Курціус «Європейська література і латинське середньовіччя»

Літературний редактор – Ірина Новіцька і Мирослава Прихода

Покажчики склала та впорядкувала – Ірина Новіцька

Худредакція – Романа Романишин і Андрій Лесів

Коректор – Ірина Новіцька

Верстка – Андрій Василів

Видавництво «Літопис»

С. Фрасуляк (Хмель) «Ремесло повстанця»
Науковий редактор: Руслан Забілий
Редактори: Володимир В'ятрович, Олександр Іщук
Літературне редагування: Ірина Новіцька, Віктор Мартинюк
Дизайн: Ольга Сало


 
В. Порендовський «На трасі Тайшет – Лєна» .

Науковий редактор: Руслан Забілий
Редактори: Володимир В'ятрович, Олександр Іщук
Літературне редагування: Ірина Новіцька, Віктор Мартинюк
Дизайн: Ольга Сало



Часопис текстів і візії "Четвер"
Автор ідеї, керівник проекту: Володимир Вакуленко-К.
Головний редактор: Юрій Іздрик
Літредактор: Ірина Новіцька
Дизайн, графіка: Лаврін Шимін
Інформатори: Мирослава Сапко, Ігор Скрипник, Олесь Барліг


Для пропозицій 7darkfog2@gmail.com (робочий мейл мого чоловіка)

Ізюмська гора:

Упорядник і редактор - Вакуленко Володимир

Дизайн обкладинки - Ірина Новіцька

Комп’ютерна верстка – Ірина Новіцька та Володимир Вакуленко

Відповідальний за випуск – Олег Дук
Спільний проект з чоловіком

Digital Романтизм 2(2007): 

Упорядник – Мирослава Сапко

Верстка – О. Петік

Дизайн обкладинки – Сергій Татчин

Тираж – 500 примірників

Віддруковано – ФОП Толмачова Н.Ю.

Тексти: «Гоголівська академія» (gak.com.ua)

                        Координатори проекту –

                        Микола Шпаковський

                        Володимир Вакуленко

                        Дизайнер – Сергій Мусіхін
Друк офсетний. Тираж – 1000 примірників.

Видано в редакції «Підручники і посібникки» м. Тернопіль

Журнал «Золота доба»

Липень 2007

 М. Київ

Шеф-редактор – Настя Мельниченко

Гол. Редактор – Олена Максименко

розмірені порції міських і заправочних кав

рідкісне прочумлення в світ що за твоїм порогом стає подорожжю

твоя пішохідська кваліфікація застаріває і вже не може витримати критики

і ти ослабло хитаєшся наче недавній заразний хворий

вдихаючи надто несперте повітря

буває перевчитися давати себе світові дискретно

словопульс переривається надовго і мертвих ховають

теплий пух як улітку тополя вкриває ландшафти відчуженості

теплий пух стає тобі землею і могилою

затишно безслівно дрімати

і вживати книги в гомеопатичних дозах

укрившися пуховою периною

потім вилазиш у нет помовчати

перегортаєш старі записи в живому і мертвому

слішкам многа букфф ніасіліл

..........................

навколо все давно бере з тебе приклад

навколо твоє дзеркало

навколо оболонка

ніч вигрібає зорі і стає вільніше дихати

вигрібай

не засипай мені голову спамом
бачиш там тліє свідомості спомин
я напівмертва цим довбаним станом
наднормативної кількості стомлень

псам і трамваям і згорбленим спинам

лицям що згіркли від давніх оскомин

 я шепочу милий світе прости нам
не засипаючи снігом восковим

Осінь, де пре синє. І не тільки...
Спільний симптом чи діагноз - ностпальгія, перечуленість, нерви. Не як констатація факту (нервів), а як їх надмір.
Трохи розковбашує тільки постійне перебування в людському колективі. Всі знають цей рецепт. Тому з першим сніжком випали розмаїті фестивалі, вечори, круглі столи, семінари, презентації.
 Дещо харить. Схарив Іздрик зі своїм самопіаром. Бере приклад із власних синів. Але історія Кроноса вже не модна - міфи занепали як метанаративи. В принципі, Іздрикові начхати. Він сам собі гіпертекст. Текстів Іздрика давненько ніхто не бере - знаково...
Також харить стара генерація та її молоді службисти. Ірина Калинець, модератор Юрко Кучерявий. А певно. Куди ж іще. Хоча вилазити зі шкури не варто. "Бабуїна" чи "Купідона" з "Кабінету", либонь, не вийде.

Настрій: cynical

наприклад, вибратися до напівзимового міста шукати вітру... 

Настрій: crazy

 дитина, яку ненавиджу - і люблю...
небажання далі жити в світі незручних контрастів стає особливо зрозумілим, коли ти беззахисний. І твоє велелюдне корито - офіс, місто, країна - засмерділося від корупції, жертвам якої вже нема ліку.  Кричи, щоб тебе не почули з-під гори напівтрупів.
Страшно жити на цьому світі, панове.

Делегую Живому цей текст, який зі зрозумілих причин не додався в гостьовій книзі відомої у Львові газети "Ваш Магазин" (дивно, як її ще не охрестили "Ваш Бордель").
Най читають, хто зайде...

"Просто не знаю, що б це я без вас робила. Надзвичайно пунктуально, щиросердно і грамотно ви надрукували у випусках газети "Ваш магазин" за 5 та 8 листопада цього року моє скромне безкоштовне оголошення, яке, судячи з моря дзвінків, мало просто-таки шалений успіх.

Окрема подяка вашому набірнику (набірниці), яка попрацювала над текстом оголошення, суттєво вдосконаливши його та довівши просто-таки до ідеалу в сфері пошуку роботи. Висока кваліфікованість працівниці вразила навіть мене, попри мій кількарічний досвід роботи в тій самій ділянці.

Основним же досягненням мого кроку я вважаю те, що завдяки всьому вищезазначеному мені доведеться... міняти SIM-картку, за якою мене знають близько сотні дуже поважаних у видавничій галузі людей. Добре, що тільки картку.

Підозри щодо перекручення в тексті оголошення у мене виникли в перший же день, але, на жаль, я не мала змоги перевірити, як поінформувала людей про мою особу в газеті шановна редколегія. Приблизно щопівгодини на мене і членів моєї сім*ї сипалися телефонні дзвінки переважно з пропозиціями інтимних послуг. Деякі добросерді пропонували продавати цигарки в кіоску чи бути диспетчером на невідомо якому пристрої. Більш-менш підхожою (як виявилося, цілком випадково) виявилася робота в копіювальному центрі, проте я не втрачала надії знайти собі роботу все-таки за спеціалізацією. Звичайно, вже самотужки, без, так би мовити, посередників. На щастя, світ не без добрих людей.

А суть ось у чому.

Сьогодні, втративши терпець, ми з чоловіком вирішили таки викинути гроші на примірник учорашнього "Вашого магазину" і після довгих пошуків знайшли-таки текст оголошення, впізнаваним у якому був практично лише номер телефону.

Текст газетного оголошення:

"Роботу будь-яку, для дівчини 26 р., ВО, ДР. т. (8067)475-9376."

Тут набрано ідентично до одного символа. Включно з пробілами й номером телефону текст налічує 60 символів при ліміті 200.

При читанні, звісно, може виникнути думка: а досвід ЯКОЇ роботи авторка має на увазі? На жаль, виникало, очевидно, мало у кого, включно з набірником. Наш народ такий некритичний.

Тим часом я зазначала вид роботи, яку шукала і в якій маю досвід. Моя пам*ять добра, і текст свого оголошення в редакції я спеціально переписувала двічі - щоб усе було розбірливо. Отже, дослівно (я пам*ятаю навіть те, де робила скорочення, - досвід усе-таки) оголошення, яке я подавала, звучало так:

"Дівчина 26 р. (ВО, ДР) шукає будь-яку роботу з літредаг., коректури, перекладу з рос. і англ. Є комп., PageMaker 6,5; 7. 80674759376."

У цьому тексті налічувалося з пробілами й номером телефону 132 символи. Технічні правки, які, можливо, потрібні для форми оголошення (вставка "т.", модифікація написання номеру тощо) можна було робити, так би мовити, на вільному просторі.

Для чого так "удосконалювати" текст?

Чи не для ЧОТИРНАДЦЯТИ нібито різних гарно обрамлених оголошень на с. 174 (платних, до речі), у яких набірник навіть не потрудився так-сяк модифікувати текст і (крий боже, крий боже!) непорнографічний, непроституційний, ЦІЛКОМ ЛЕГАЛЬНИЙ і необмежений з погляду законодавства України (див. 170-і статті ККУ) ХАРАКТЕР (за виразом на ст. 173) яких очевидний навіть для останнього лоха? Аби ці благопристойні фірми, не дай того доле, не лишилися без кадрів? А за те, яким способом вони доможуться того, щоб ті кадри пливли до них невичерпною рікою, "редколегія відповідальності не несе"?

Зразок одного з тих оголошень друкую тут знову ж таки з точністю до символа:

"Відпочинок.

А в нас-все найкраще для Вас. Абсолютно анонімний відпочинок для чоловіків. Тільки у нас широкий вибір на будь-який смак, найкращий сервіс. Будь-які Ваші фантазії стануть реальністю. Якщо Вам самотньо дзвон. цілодоб. т. (8067)913-2713."

Сподіваюсь, ті, хто добре знає правопис і програму MS Word, а також розуміється на нюансах нашого бізнесу й працевлаштування, гідно оцінять титанічну працю наших рідних газетярів та їхніх співробітників...

Не сподіваюсь я на бодай найменшу справедливість. Тому скопіюю цей пост для непроданої преси, яка висвітлить цю гнітючу ситуацію на шпальтах, якщо в цьому назріє потреба. Конфіденційним способом вияснення стосунків через електронну пошту я не скористаюсь - н6е попереджайте. Ви ж не попереджали про зміни в тексті оголошення, і їх зі мною ніхто не узгоджував. Я знаю, що у вас нібито право. У відповідь можу обстояти свої. Ваша діяльність завдала мені хай незначного матеріального збитку - зате скільки морального!

І я не згодна з тим, що за нього ніхто так і не відповідатиме."

Настрій: aggravated